На околиці міста ріс чудовий сад. Люди дбайливо доглядали його. І все було добре. Але одної ночі до саду прилетів чорний холодний вітер. Він безжально смикав дерева за віти, нашіптував квітам страшні сни, руйнував пташині гнізда, кущики смикав за кіски, намагаючись вирвати їх із землі. Але найбільше лютував вітрище над тендітним цвітінням дерев. Білі пелюсточки зойкали, відриваючись від материнських гілочок, і холодною завірюхою летіли по саду…
На ранок вітер вщух. Але в саду вже не було спокою. Пташки голосили над понівеченими гніздами, дерева пригнічено схилили віти до землі, кущики плакали, а квіти боялися підняти і відкрити свої оченята.
В цей ранковий час до саду прибіг син садівника. Він любив приходити сюди вранці і вітатися зі своїми улюбленцями. Хлопчик радо допомагав батькові в усякій роботі в саду. Він заходився піднімати з землі понівечені гнізда і ладнувати їх на деревах, але вони знов падали додолу, а стривожені пташки ще надривніше кричали і били хлопчика в обличчя крильми. Він ставив підпірки під опущені гілки дерев, лікував зламані віти, лагідно гладив стовбури, але дерева сумували за своїми діточками-квіточками і, здавалось, ніхто не міг зарадити їх горю. Маленький садівник почав підв’язувати розшарпані кущики, але вони лиш обсипали хлопчика холодними крапельками сльозинок…Він ніжно цілував схилені голівоньки квітів, легенько розтуляв пелюсточки, намагаючись розказати квітам, що страшна ніч вже минула, але вони не вірили і безсило схилялися до землі…
Хлопчик відчув себе маленьким і безпомічним. І почав гукати на допомогу. Кликав він так голосно, що відчинилося Небо і до саду зійшов Ангел.
—Подивись,— промовив хлопчик—що з нашим садом зкоїв чорний вітер!!! І я не знаю, що тепер робити…
Любі мої друзі!!!—сказав Ангел.—По-перше, перестаньте голосити, сумувати, плакати і боятися! І послухайте мене! Ви не самі у цьому світі, не беззахисні і не покинуті! Є Той, Хто вас створив і любить, і піклується про вас!!! Це БОГ-ОТЕЦЬ, Творець всього видимого і невидимого…Отож давайте прославимо Його і нехай буде диво!!!
І поки говорив Ангел, заспівали пташки, кожна пташка по-своєму, але це була одна пісня радості і любові…Дерева підняли свої віти вгору, ніби руки, зашуміли, загомоніли, величаючи Бога. Кущики засміялись до неба смарагдовими росинками-намистинками. Квіти довірливо розкрили оченята і прославили Бога симфонією своїх пахощів. А хлопчик захоплено плескав у долоньки і його серце вчилося пізнавати Божу любов…
І прилинув лагідний небесний вітер, закружляв у чарівному танці з тендітними пелюстками, огортаючи сад Божою Славою. І сад став ще прекрасніший, ніж був раніше…
Левицька Галина,
Україна
Вірші й прозу писала з дитинства. У вирі життя і турбот моя квітка зів'яла, засохла... В 2003 році я зустріла Ісуса. Я дякую Богові, що Він не раз провів мене долиною смертною і дав нове життя. Дух Святий дає мені натхнення любити, радіти, писати...
Вийшла з друку моя перша книжечка з дитячими християнськими оповіданнями. Українською мовою. Повнокольорова. Замовити можна за тел. 0972665447 Моя сторінка в фейсбуці:
https://www.facebook.com/profile.php?id=100001665337155
Дорогие читатели! Не скупитесь на ваши отзывы,
замечания, рецензии, пожелания авторам. И не забудьте дать
оценку произведению, которое вы прочитали - это помогает авторам
совершенствовать свои творческие способности
Публицистика : Кусочек автобиографической зарисовки - Лялин Андрей Владимирович (LAVScan) Каждая Зарисовка, это Одна из моих Индивидуальных Судеб, в которых я Жил Раннее, и Продолжаю Жить - Сейчас. Это Часть моей Личности и Жизни. Это Часть Меня. Все о чем я пишу на этих страницах, я пишу о самом себе, и о тех других, в которых Проявлено мое Сознание. Возможно кому-то, это покажется странным, ибо на Земле Сознание обычно связано только с Одной Личностью и с Одной Судьбой. Это верно, для Закрепощенного и Ограниченного (Одним только Разумом) Сознания. Для Свободного Сознания (Основой которого является не столько Разум, сколько Дух и Сердце) – Нет Предела Ни в Судьбах, Ни в Личностях, Ни во Времени, Ни в Пространстве.
Мы слишком Мало Знаем о Человеке. Настолько Мало, что Не Представляем Себе: Откуда Он Берется (Откуда и Зачем Приходит в Этот Несовершенный Мир), и Куда Впоследствии - Исчезает (Куда Уходит из Этого, Ставшего Ему уже Неинтересным - Мира). Обо Всем Том, что Он Делает (в Части, Прожитой Им на Земле - Жизни), - Мы Судим (Мерим) лишь по Своим Скудным Личным Привязанностям и Общим Заблуждениям, которые у Большинства из Нас, настолько Развиты и Переплетены с Ошибками Наших Нынешних и Прошлых Воплощений, что Большего - Ни Где и Быть Не Может. Это связано с Намеренным Ограничением Наших Возможностей, - Нашими Сомненьями. То есть, – Нами Самими. Ибо Мы, Имея от Рождения - БОльшее, Пытаемся Осмыслить из Него, лишь - МЕньшее. То Малое, которое Стараемся Отождествить со Своей Человеческой Психикой, которую Ошибочно, ассоциируем с Самим Собой (хотя она вовсе, не является таковой). Мы Бесконечное Грозовое Облако, но Пытаемся Заставить Свое Мышление Считать Себя - лишь Мельчайшей Каплей Дождя. Так нам Проще - Существовать с Наименьшей Требовательностью к Себе Самим и Своим Возможностям. Так нам Проще - Уходить от Ответственности за Свои Ошибки, за Нежелание Развивать Сознание и Воплощать в Своей Жизни Совершенство (что Требует от Нас Предельной Концентрации и Напряжения Всех Жизненных Сил). Мы - ВЗРОСлые Люди, которые Пытаются Представить Себя, - МАЛЫми Детьми. В Этом, ЗАКЛЮЧЕНа БОльшая Часть Наших Иллюзий, которая МЕЛЬЧИТ МИР, ДЕЛА и ДУШИ (и в конечном Итоге, - Наши СУДЬБЫ). Чем Меньше Ты Пытаешься Взвалить на Свои Плечи и ОтДАТЬ Вселенским Мирам, тем МЕНЕЕ ЗНАЧИТЕЛЬНЫМ (по Отношению к Ним) ТЫ САМ СТАНОВИШЬСЯ!
